— Ми їздили вже в евакуацію. Діти дуже «важкі», нас виганяли. І руки мені там викручували, і жити не було де — я жила на вулиці, на вокзалі. Діти були в психлікарні, а я — на вокзалі (жила — ред.), там у туалеті купалася. А потім і дітей моїх виставили, бо вони дуже агресивні! І били їх там, бо вони там таке творили… Трощили лікарню, зламали всю кімнату… А діти — інваліди. То ми більше нікуди не поїдемо. Я все сказала. Ми зараз поїдемо, а тут військові поселяться. А я вже все купила (для життя без умов — ред.). Це брєд. Ми тут залишимось, — розповідає Вероніка правоохоронцю, психологу і журналістам.
— А якщо буде все зовсім погано, і російська армія буде заходити в місто?
— Ну, якщо буде все погано… Ми підемо до «швидкої». Чи заховаємося в коридорі в будинку, в «загашнику»…
— Але ж екстренка також виїжджатиме.
— Ну, в мене діти важкі дуже. Ми нікуди не поїдемо. Всі це знають, і всім я це кажу. Ми нікому там не потрібні. Ми як приїхали — на нас вовком усі дивилися й бубніли: «Не підходьте до нас, дебільні…». В очі казали, дітям, бо вони хворі.
— Але ж тут жити в очікуванні, коли прилетить — не варіант. Одна термобалістична граната — і не врятує ні підвал, ні будинок. Нічого не залишиться ні від будівлі, ні від вас.
— Так, а що… Он через Ізюм люди з дітьми повертаються. Кладуть дитину на заднє сидіння, накривають зверху пледом. і так проїжджають. Учора евакуювалися, а сьогодні так повернулися у Лиман!
— А є свідки? Або знаєте когось, хто так повернувся? Ми перевіримо інформацію, це ж не жарти.
— Ну, люди таке кажуть…
— Через кілька днів нам доведеться забрати дітей із тих родин, які відмовляються евакуюватися з Лимана. Вже буде судове рішення, щоб вберегти їх від смерті чи життя в окупації.
— Знаєте, в мене діти такі хворі… Якщо щось прилетить — то ми всі разом отут… (загинемо — ред.). Їм як по два роки — хоча зараз старшому — 18, а молодшій — 16 років. Граємося, як у два роки, вони б’ються… Ну, нікому вони такі не треба. А вони ж мої, я за них переживаю… То буде як буде. Поки ми живемо.
Прохання подумати про евакуацію та розглянути нові варіанти тимчасового житла — навіть окремий будинок у безпечнішому регіоні – жінка прослуховує й впевнено махає рукою — мовляв, «ні». Уже йдучи до воріт дому, вона кидає коротке пояснення: «Ага, зараз дадуть, а потім скажуть — плати за будинок, бо його твої діти поламали. Знаю я таке».
Відходячи від будинку, поліцейський та психолог запевняють: усе можна вирішити, питання лише у бажанні самих батьків врятувати дітей.
«Для евакуації дітей з інвалідністю будуть залучені більше людей, за потреби — більше техніки. Наша головна задача — вивезти їх якомога далі від війни, і щоб вони через якийсь час сюди не повернулися. Тому умови будуть влаштовані», — каже Андрій Бобров.