«Я знаю, що мій син — герой»
Нагороду за підбиту ворожу техніку Назар, щоправда, так і не отримав. З невідомих причин це не відбулося й досі.
«Після загибелі сина його побратими казали, щоб я подала на його нагородження чи зареєструвала петицію, а вони зберуть підписи… Але я цього не стала робити. Нічого просити у командування чи держави я не хочу, тим паче створювати петиції чи збирати підписи. Ніби просити, щоб мого сина визнали героєм, яким він і так є», — каже мама загиблого воїна.
13 липня 2022 року Назар Савицький загинув, отримавши несумісні з життям поранення внаслідок обстрілу з РСЗВ. Це трапилося під час виконання бойового завдання поблизу Сіверська Бахмутського району. Напередодні, пригадує донеччанка, він і прикривав відхід українських військ із Лисичанська.
«Коли Назар повернувся з завдання — командир у нього запитав: „Повториш свій подвиг?“. Син сказав — „Так“. Взяв малу групу бійців, ще двох хлопців, меншу зброю, і вони пішли тримати нашу дорогу, якою виводили хлопців із пастки. Там на них чекала засада…» — розповідає Людмила Савицька.
Людмила пригадує: після загибелі Назара його командир визнав, що служити разом з її сином було для нього честю. А замполіт — що Назар завжди виконував свою роботу — навіть під час найскладніших моментів бою, де вони стояли.
Після смерті Назара Савицького у горі лишилися його мама та сестра. Дівчинка дуже пишається братом, який був на вісім років старший за неї. І зізнається, що і його самого, і його повчань не вистачає…
«Понад усе я хочу повернути свого сина. Свою дитину… У мене ще жевріє надія, що сталася якась помилка, і колись я його ще побачу. Досі його чекаю додому, не можу прийняти, що Назарчика більше немає. Під час поховання труна була закрита — ні я, ні Аня, його сестричка, Назара не бачили. І результатів ДНК ще немає. Тому я сподіваюсь, що це якась помилка, що станеться диво… Сили дає тільки те, що я його точно колись зустріну — чи в цьому житті, чи в іншому. І ця надія дає мені сили жити», — каже мама героя.