«Мій дім — це Краматорськ, і це теж Донеччина. І вдома бачити окупантів не хочу — тому зараз роблю все, щоб цього не сталося»
27-річний Ярослав, краматорчанин — доброволець, який долучився до лав 109 бригади ТрО на початку вторгнення, у березня. Тоді, пригадує, батько пішов служити ще 24 лютого. Слідом за ним — і сам хлопець, щойно в евакуацію вдалося вивезти його матір і сестру.
Про своє рішення він не пошкодував ні разу — каже, що це його свідомий вибір, головна мета якого — ніколи не бачити окупантів у себе вдома. А враховуючи, що російські терористи нахабно захоплюють інші міста поблизу — то й думок про відступ або «перепочинок» не було. Хоч нині воїн і відновлюється у лікарні після поранення, отриманого на позиції під час бою.
«Краматорськ теж на Донеччині, й лінія фронту дуже близько від нього. Тому очікувати поруч окупантів геть не хотілося. Але у Краматорську в воєнкоматі мені сказали, що беруть лише тих, хто бодай ніс строкову службу, а в мене її не було. Тому порадили. що якщо я вже дуже хочу воювати — йти в ТрО. Потрапив у навчальний центр, де нас добряче ганяли. До речі, ще на першому шикуванні нам пообіцяли: «ви в нас будете усі ригать, всі вмиратимете — але ми вас вишрубуємо». В принципі, не обманули, так і було — на першій зарядці двох хлопців забрала «швидка», — з посмішкою розповідає військовослужбовець.
Уже в лавах ТрО Ярослав став кулеметником. Каже, що з перших днів він з побратимами зрозумів: ця війна — пекельна, тож коли була найменша можливість запастися БК — нею користувалися максимально. Та й коли починався бій — не стримувалися. Зокрема, коли командир одного зі взводів заходив на поліції – окупанти про це дізнавалися вже на власній шкірі.
«Коли той хлопець тільки заходив на позиції – такого шухеру наводив… Він і з собою завжди багато чого приносив, і самокрутками лупив по окупантах, і з мінометами бігав — не давав їм продихатися», — сміється Ярослав.
І Ярослав, і його побратими, у більшості. були добровольцями. Практично всі розуміли, куди та навіщо йшли, тож ніколи не «нили» щодо бойових виходів і завдань, які отримували.
Не так давно Ярослав на донецькому напрямку отримав поранення — його з побратимами о п’ятій ранку почали «закидувати» штурмовим «м’ясом». Пригадує, що по 5−10 вояків лізли в їхній бік кожні 20−30 хвилин, і їх не зупиняло навіть те, що всі попередні «порції» лежали ще теплі просто неба.
«Відстань між позиціями була метрів 150, тому за кілька годин навіть візуально було важко зрозуміти, хто з них ще живий, а хто — вже ні. І в якийсь момент орки почали заскакувати на нашу позицію, і нам ззаду залетіло дві гранати. У мене — поранення ноги, іншому побратиму покоцало ногу й руку, третьому — тільки палець. Пощастило. Але я дуже вдячний хлопцям зі 109 бату, але з іншого підрозділу. які займалися нашою евакуацією. Бо на той момент частина позиції вже була під пі**рами, але наші хлопці не побоялися й просто з-під носа у них витягували 300-х. Тобто в один бліндаж уже лізуть орки, а з іншого — на відстані 10 метрів — виносять поранених, ще й встигають відстрілювати пі**рів», — пригадує військовий.